Сумченко Володимир Борисович
Він — ліквідатор 1-А категорії, інвалід війни ІІІ групи. З листопада 1986 по січень 1987 року Володимир Борисович здійснив понад 30 виїздів в особливо небезпечну зону №3. Його особиста доза опромінення склала 25 рентген (доза у 25 рентгенів перевищує умовно безпечний рівень приблизно у 50 разів!). Шлях до епіцентру та робота в «невидимому вогні» Для Володимира Борисовича Чорнобиль розпочався з повістки лейтенанту запасу та швидких зборів у Сумському військкоматі. Після перепідготовки у Білій Церкві його направили до елітного Окремого спеціального батальйону хімічного захисту, який через складність завдань називали «спецназом». Разом із побратимами Володимир працював у самому серці катастрофи — в особливо небезпечній зоні №3, на території перших трьох енергоблоків. Їхні будні минали у підвальних приміщеннях на мінусових відмітках: вони відкачували радіоактивну воду, дезактивували кабелі та обладнання в реакторному цеху. Щодня шлях до робочих місць пролягав повз розвалений четвертий реактор та «Рудий ліс», де рівень радіації перевищував 50 рентген на годину, перетворюючи кожну зміну на справжнє випробування людської витривалості.
Ціна обов'язку та життя після подвигу Основним захистом ліквідаторів у ті часи була лише марлева пов'язка «пелюстка», яка швидко намокала від поту й забивалася радіоактивним пилом під час багатогодинних змін. Володимир Борисович згадує, що радіація була невідчутною на дотик чи запах, але проявлялася металевим присмаком у роті, головним болем та постійною втомою. Попри невидиму небезпеку, почуття відповідальності переважало страх за здоров'я. Сьогодні, завершивши свою місію на станції, він продовжує служити людям як незмінний голова Тростянецького осередку «Союз Чорнобиль України». За свій подвиг та багаторічну громадську діяльність він відзначений Грамотою Верховної Ради України, залишаючись живою легендою та символом незламності для своєї громади.
Залишити свої спогади
Для нашого колективу Володимир Борисович завжди був і залишається людиною виняткової витримки та "військової" професійності. Ми знаємо його не лише як героя екстремальних подій 1986 року, а як колегу, на якого можна покластися у найскладніші робочі моменти. Навіть у цивільному житті він зберіг ту саму офіцерську гідність та спокій, які допомагали йому в Чорнобилі. Нас завжди надихає його невичерпна енергія: те, як завзято він сьогодні опікується справами ветеранів та очолює організацію «Союз Чорнобиль України», викликає щиру повагу. Це людина великого серця, яка вміє гуртувати довкола себе людей і вчить нас, що справжній героїзм — це не лише подвиг одного дня, а щоденна чесна праця та турбота про ближнього. Пишаємося, що працювали поруч, і щиро вдячні за його мудрість та незламний характер